Знайшла свій перший пост з того самого дня.
Цитую.
"Вам не вистачить духу нас подолати.
За нами правда, віра, Бог, світ.
Ви так дивуєтесь нашому спротиву!
Далі більше! І ніч вистоїмо. І ранок.
Ми вдома. Під обстрілами.
Я не втікатиму!
Руками розірву, скільки стане сил!
До ранку!"
А далі було нове життя.
В якому змінилось все, окрім цього зрозумілого
і такого конкретного відчуття.
Вистоїмо.
Почали жити в іншому вимірі.
Планувати життя - минула розкіш днів.
І світ поділився на нормальний і наш,
в якому життя коригується додатком Тривога.
Де щоночі відчуття, що засинаєш востаннє.
Але мені здається, що цей наш світ - мій ідеальний і рідний.
Де я Є.
Не моя тінь.
Де я навчилась керувати часом і переміщатись у ньому.
І всі ми час-від-часу прокидаємось 24 лютого.
Впевнена, що так вміємо лише ми.
Осінь та зима запам'ятались відсутністю світла і тепла.
Тепер я панічно боюсь темряви.
Коли сутеніє, мені фізично не вистачає повітря.
Та ми побачили найпотужніше світло.
В наших серцях, не в оселях.
І вимкнути його просто неможливо.
Коли перша свідома фраза твого сина: світло пропало...
і це моя перемога, бо вона українською.
Боляче. Навіть землі боляче, коли вони йдуть.
І якщо треба пояснювать, значить не треба пояснювать,
бо ми воюємо за волю, а вони за рабство.
Бо у них немає майбутнього, все воно у минулому.
Хотіли вкрасти наше?
А подарували - єдність, порив, хвилю і таку велику,
нескінченну і незбагненну віру в Україну!
Віру у найсміливіших воїнів, у найвідданіших волонтерів, у народ.
Єдиний, як ніколи.
Це наша тектоніка.
Наші зрушення історичних плит,
нашого самоусвідомлення і віри.
