Nam Poshchastyc'

Щоб не відбулось, не плач, так влаштовані люди, На жаль, по-іншому не буде, все пройде, не плач... Просто пробач, повір, час їх засудить, А люди це лише люди, кожен з нас своє обирає. Хтось образу ковтає разом із медовухою, А інші чують душею за завірюхою, І їм не потрібні ні трава, ні горілка, Як в порожній електричці заплаче сопілка. І ця сопілка пам'ятає всіх, хто не зміг повернутись, Вони знають шлях хвилі, щоб берега доторкнутись, Вони чують як вітер колисає кульбабки І знають де і як треба ставити крапки. Вони не мають ніякого "над" привілею, Вони просто володіють живою душею, Вони допоможуть, якщо болить, І щиро вірять: Нам пощастить!. І знов час вітряним птахом, Крилом в небі над дахом, Бувай, чекай!. Нехай дощем цілованой аркою, Старою мольфаркою Пішов у парк останній трамвай, А ти знай, дома буде за троє, Коли нас не двоє Та кожну прожиту мить серце болить... Крізь засади й досади, Гіркоту і зради воно шепотить: Нам пощастить! Друже, щось не дуже... Схоже занедужав... Січень запросив пірнути у свої калюжі, Зараз все незвично, якось не туди, Ми всі збирались жити вічно, писали про завжди! Назавжди про любов - і пролетіли, За хмарами нам сяяли примари, Але у тих, хто запускав нас на орбіти, Були свої резони: кому і скільки бути тут. І позлітали, летючі, як тарілки, Тучок, коли ми на кумарі - Божі тварі, І на цьому веселому сафарі: То ми їх полювали, то полювали нас! Але от би надали душі спробу пірнути знову, І із утроби віддати ще булий запас тепла - Мама, що тобі дала - собі нічого не лишити. Шкода, що ті, хто йдуть Лише і знають, як жити, жити!. . (2)